Актуально

Гібридна війна і забагато негативу у ЗМІ впливають на українців (огляд преси)

«Український тиждень» аналізує, чому українці оцінюють ситуацію в країні гірше, ніж є насправді, і що з цим робити. Тижневик стверджує, що сучасних українців можна без перебільшення назвати суспільством невдоволених. Торік 70% населення були впевнені, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку й лише 18% вважали, що все загалом гаразд. І це вже стійка тенденція. Кількість невдоволених зростала ще задовго до Майдану, на хвилі постреволюційної ейфорії, невдоволених поменшало, але потім тенденція відновилася й закріпилася: українці вважали, що країна рухається «не туди». Утім, як зазначає видання, рівень народного незадоволення є досить сумнівним критерієм, оскільки задоволених у світі катастрофічно бракує. У тому, що їхня країна рухається в неправильному напрямку, впевнені 62% мешканців планети – такий висновок на основі аналізу даних 25 країн на різних континентах 2016 року зробила організація Ipsos. Причому в західному світі незадоволені становили абсолютну більшість: у Франції – 88%, у Швеції – 73%, у Німеччині – 71% і так далі. До того ж, якщо придивитися прискіпливіше до суспільних настроїв, виявиться, що українське невдоволення – вкрай суперечливий показник. Причиною такої невідповідності експерти видання вважають вплив «переважно негативного балансу висвітлення ситуації в Україні у ЗМІ», оскільки значна частина медіа справді грішить певною тенденційністю – чи то внаслідок політичної заангажованості, чи то в постійних намаганнях «вразити» аудиторію. Свій вплив, на думку автора статті, має і гібридна війна проти України, в якій широко застосовуються інформаційні впливи з метою дестабілізувати суспільство, посіяти зневіру та песимізм. Однак списувати все на медіа не варто. У тому, що українці схильні оцінювати ситуацію гірше, ніж вона є насправді, важливу роль відіграють також об’єктивні історичні обставини. Розповівши про них, дописувач підсумовує, що загалом нічого катастрофічного у невдоволенні немає. Слабка поінформованість, суперечливість оцінок, поширення стереотипів і вплив на масову свідомість політичних ідеологем (на кшталт «тарифного геноциду», «зубожіння» тощо) – усе це більшою чи меншою мірою характерне для будь-якого суспільства. Питання в тому, до яких наслідків призведе використання цього невдоволення в політичних цілях. В ідеалі енергія масового обурення мала би бути використана для розв’язання найгостріших проблем і викорінення найнеприйнятніших явищ. Проте, як свідчить історія і попереджає автор, енергією справедливого невдоволення можуть скористатися не лише реформатори, а також ті, хто ставить перед собою цілком протилежні цілі. Заголовок статті «По той бік невдоволення».

Є чотири типи українських виборців. Перші голосують розумом, другі серцем, треті шлунком, четверті ногами. Навряд чи можна зменшити третю категорію – тих, хто вибирає гречку, – але можна намагатись збільшити першу категорію за рахунок других і четвертих (ця остання –ті, хто не ходить на вибори). Як це зробити? Ставлячи запитання, своє переконання висловлює в тижневику «Новое время» підприємець і викладач Валерій Пекар. Він вважає, що нинішня виборча кампанія буде ще більше, ніж всі попередні, апелювати до емоцій і розділяти виборців. Емоції – легкозаймиста речовина і надійний інструмент мобілізації електорату, але поганий порадник, коли йдеться про курс країни. Тому автор статті вважає, що потрібно не піддаватися емоціям, а задавати питання. Перше питання потрібно задати про війну. Кандидату в президенти нічого робити у виборчому бюлетені, якщо у нього немає відповіді на головну проблему, яка хвилює українців. Чи є у нього/неї стратегія? Яким може бути мир і на яких умовах, як збираєтеся будувати армію, реформувати Міноборони, «Укроборонпром», розвідку і контррозвідку? Друге питання – про гроші. Як країні з режиму виживання перейти в режим розвитку? Про те, чим ще варто цікавитись у кандидатів, йдеться в матеріалі «Сім питань кандидатам».

Серед громадян України є людина, здатна самотужки позбавити країну від необхідності брати борги у МВФ. Це, як стверджує тижневик «Новое время», – екс-власник націоналізованого два роки тому «ПриватБанку» і власник телегрупи «Студія 1+1» мільярдер Ігор Коломойський. Видання зазначає, що відбиваючись від багатомільярдних позовів з боку України, бізнесмен Ігор Коломойський потрапив під вогонь важкої артилерії – його справами зацікавилось американське ФБР. Якщо американці зможуть розкрутити справу Коломойського, в офіційного Києва з’являться додаткові шанси стягнути борги з мільярдера, зазначає видання. Йдеться про вельми солідну суму: згідно зі звітом міжнародного детективного агентства Kroll, зробленому на замовлення українського Нацбанку, Коломойський, виводячи гроші з «ПриватБанку», завдав збитків державі Україна на суму $ 5,5 мільярда. А це більше ніж 15% держбюджету країни на нинішній рік. Видання нагадує заяву Коломойського, в якій він наголосив, що підтримує двох учасників президентський перегонів – Юлію Тимошенко та Володимира Зеленського. Мільярдер вважає, что в разі їхньої перемоги він таки зможе укласти з державою Україна мирову угоду щодо «ПриватБанку» та інших активів, щоб позбутися усіх проблемних боргів і зберегти за собою нинішню власність. Стаття називається «Час «Ч» для великого комбінатора».

А в публікації «Час великих проектів» «Новое время» стверджує, що в Україні – великий інфраструктурний підйом: будуються нові дороги, аеропорти, мости і багато іншого. А все завдяки децентралізації, Дорожньому фонду і митному експерименту.

Європа дедалі більше занурюється у власні справи, мінський процес остаточно відступає на другий план, а тиск Росії, (зокрема військовий) наростає. Причому останнє справді набуває серйозного масштабу, що свідчить про планомірну підготовку Москви до можливої війни, в якій Україна може виявитися не єдиною мішенню, стверджує в «Дзеркалі тижня» Володимир Горбулін. Україна, Білорусь і Казахстан – це програма мінімум. Програма максимум – це не тільки контроль над країнами Балтії, створення зон нестабільності у Польщі, Румунії, Болгарії, Греції, а й формування таких самих зон у Німеччині, Франції, центральних та південних країнах ЄС. Підготовка до цього йде повним ходом. І це не лише підігрів протестних акцій по всій Європі, а й створення воєнізованих формувань, наголошує дописувач. Він вважає, що активність Кремля – прямий наслідок такої надміру «акуратної» європейської політики у сфері безпеки. Москва охоче і безкарно підключається до організації протестів у низці країн континенту. Тестування політичної стабільності Європи йде повним ходом.У такий непростий час Україна стоїть перед двома загальнонаціональними виборчими кампаніями. В обоймах кандидатів на пальцях однієї руки можна перелічити людей, здатних мислити і прораховувати ситуацію хоча б на два кроки вперед, переконаний політик. Небезпека в тому, що серед потенційних здобувачів президентського звання і майбутніх кандидатів у депутати – явні або латентні агенти впливу Росії, яким вона намагається створити необхідні умови для перемоги. Втручання Москви в перебіг виборчих кампаній загрожує бути безпрецедентним, наголошує автор. 2019-й може виявитися для країни таким же складним, як і 2004-й (хоча, ймовірно, і не таким, як 2014-й). Тому успішність завтрашньої України залежить від того, чи здатні будуть еліти після виборів сформувати якісний образ майбутнього, піднятися над містечковою оцінкою реальності й зазирнути за горизонт. На цьому наголошується в статті «Зіграти без фальшу».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close